Проблеми літургійного благочестя «чотирьох чотиридесятниць»

Проблеми літургійного благочестя «чотирьох чотиридесятниць»

Священник Василь Рудейко

Візантійська літургійна традиція є однією із найбільших скарбниць вселенського літургійного благочестя як також і світового культурного надбання. Остаточно сформована у 16-му столітті і зафіксована виданнями т.зв. «editio princeps», приготованими критським гуманістом і друкарем Димитрієм Дукасом, починаючи з 1526-го року[1] вона є об’єктом подиву та предметом дослідження численних молільників та науковців. Візантійська літургійна традиція є також однією з найбільш відомих східних традицій. Водночас вона є однією із найменш осмислених, покритих таїнственними покровами «символічних тлумачень» традицій, сакральність яких рідко наважуються порушувати. Це з одного боку є зрозумілим, оскільки, щойно утвердившись, ця традиція втратила державу, для якої була створена, переховувалась у тісних монастирських мурах людьми, які ставили собі за мету не стільки осмислити її, скільки зберегти для майбутнього. Тому, осмислення літургійного благочестя візантійської традиції – нагальне завдання, яке дотепер стоїть перед дослідниками літургії.

У цій короткій доповіді спробуємо поставити кілька питань, які стосуються постового благочестя візантійської традиції. Це лише початок довшої дискусії, тому ані поставлені питання не будуть вичерпними, ані спроби відповідей на них не будуть остаточними.

Сучасна візантійська літургійна традиція знає чотири основних постових періоди  - Різдвяний піст, Великий піст, Апостольський піст та Успенський піст, які, хоча й жоден з них не триває 40 днів, у грецькій термінології прийнято називати «τεσσαρακοστη» чи «чотиридесятниця». Логіка встановлення цих періодів полягає у необхідності своєрідної зупинки «statio» перед основними святами кіл літургійного року рухомого (Різдво), нерухомого (Пасха), свят Богородиці (Успіння) та свят святих (первоапостоли Петро і Павло). Кожен із цих постових періодів має свою унікальну історію встановлення та розвитку,[2] а також і свої проблемні аспекти, щодо яких хотілося б поставити кілька питань, а також запропонувати попередні міркування щодо можливостей їх вирішення.

 Перевантажений або Великий піст

Пасхальний піст один із найважливіших, найраніших і, безумовно, найзнаніших постів літургійного року не лише у візантійській, але й всіх основних літургійних традиціях. Він давній, як і саме свято Пасхи, а багатство його богослужінь просто вражає.[3] Якщо подивитись на кількість та складність богослужінь та богослужбових тем, цей піст видасться не просто великим, а величезним.

І саме ця величезність матеріалу подекуди робить його найменш вдалим приготуванням до святкування Пасхи. Звернімо увагу на кілька проблемних аспектів цього періоду.

Довжина постового періоду

Великий піст лише умовно можна назвати чотиридесятницею, оскільки правдоподібно ніхто не скаже як вирахувати 40 днів великого посту. Лише дивлячись на логіку богослужінь, можна побачити тут три різних історичних системи, які просто накладені одна на одну, без врахування первісної логіки кожної з них:

- А) Включаючи суботи та неділі без страсного тижня: Понеділок 1 тижня великого посту до п’ятниці 6 тижня великого посту = 5х7+5=40 (стихири на Господи воззвах)

- Б) Включаючи суботи з чотирма днями страсного тижня: 6х6+4=40 (Літургія Передосвячених Дарів)

- В) Без субот та неділь але включаючи сиропусний та страсний тиждень: 5х8=40 (Молитва св.Єфрема)

Не вдаючись до історичних розвідок щодо 6-ти, 7-ми чи 8-митижневої логіки святкування чотиридесятниці вкажемо лише на те, що у візантійській літургійній традиції всі вони дивним чином переплетені, створюють неймовірні проблеми для спроб інтерпретації літургійної традиції. Належать чи не належать неділі та суботи до днів Великого Посту? Що означає служіння Літургії Передосвячених Дарів та Літургії св.Йоана Золотоустого у суботи Великої чотиридесятниці? Входять чи не входять сирна та Велика седмиця до періоду великого посту? Окрім того, що означають т.зв. «передпостові» неділі, в які читають євангелія про Закхея, митраря і фарисея та блудного сина з яких теми двох останніх звучать у текстах третього та четвертого тижнів посту? На всі ці питання неможливо дати відповіді без входження у «символічну» казуїстику, яка все одно допомагатиме лише при поверховому огляді і буде непридатною для вглиблення у духовість передпасхального посту.[4] У кожному разі, тривалість цього посту є завеликою, а це у свою чергу спонукає до послаблення постових практик і зведення їх практично до середи і п’ятниці, які і в решті літургійного періоду є постовими днями. 

Невідповідність читань літургійним текстам

Візантійська літургійна традиція є спадкоємницею антіохійської традиції, славної своїми поясненням Святого Письма. Саме тому багато літургійних текстів просто підхоплюють прочитаний на одному із богослужінь біблійний уривок і або повторюють його використовуючи багатоманіття поетичних засобів грецької риторики, або розвивають біблійну тематику у догматичній, моральній чи духовній перспективах. Особливо «єрусалимська» складова візантійської традиції багата на ці методи богословствування.[5] Для прикладу сідальні, тріоді і стихири стиховні 3-го, 4-го, 5-го та 6-го тижнів Великого посту розвивають тематику притч з євангелія від Луки – Блудного сина, митаря і фарисея, милосердного самарянина та багача і Лазаря. Цю тематику можна прослідкувати також у канонах 2-ї, 3-ї, 4-ї та 5-ї неділь посту. Не важко здогадатись, що первинною богословською «логікою» постового періоду було читання у кожну неділю посту відповідної притчі, а відтак, вглиблення у її зміст через оспівування важливих для покаяння тем із цієї притчі на богослужіннях вечірні і утрені впродовж тижня, який слідував цій неділі. Але це не лише здогадка. Із достатньої кількості вцілілих джерел відомо, що вдавнину у ці неділі на Літургіях справді читали згадані притчі, від яких у сучасній традиції не залишилось і сліду.

Більше того, зміна постового євангеліара з одного боку та впровадження «минейних пам’ятей» важливих для монашества святих чи свят – Теодора Тирона, Торжество Православ’я, Григорія Палами, Хреста, Марії єгипетської та Йоана Ліствичника не лише відірвали природний зв’язок між євангелієм та літургійним текстом, але й дали поштовх до дублювання певних неділь, а відтак, і до збільшення тривалості періоду Великого посту – неділі Блудного сина та Митаря і фарисея творять так звані «порожні» передпостові седмиці, бо окрім недільної служби вони не передбачають ніяких особливих богослужінь протягом тижня. Таким чином ми отримали два додаткових тижні, в неділі яких читають євангельські притчі, але не розважають над ними впродовж тижня, тоді як у 3-й та 4-й тиждень посту євангелій не читають, а теми їх і донині звучать у літургійних текстах.

Постові «минейні пам’яті» теж насправді є дублюваннями, бо, незважаючи на їх святкування у неділі та суботи великого Посту, їх святкують також і у фіксований, визначений літургійним календарем день. Незважаючи на це, у більшості пояснень великого посту саме вони займають чільне місце. Навіть такому глибокому богослову-літургісту як о.Олександр Шмеман не вдалося уникнути спокуси прив’язати пам’яті неділь посту до перенесених на неділі минейних святих.

Постова тріодь чи постові тріоді?

Дублювання у періоді Великого посту присутні не лише у площині перетинання різних літургійних традицій назвемо їх тут «монашою» та «парохіяльною», а й теж у тому факті, що Постова тріодь є не стільки літургійною книгою, скільки антологіоном, у якому присутні дві різних Тріоді, а саме Тріодь св. Теодора Студита та Тріодь св.Йосифа Піснеписця.[6] Ясно, що це початково два різних тексти, якими вірні чи монахи могли користуватися залежно від того, як зволив настоятель. Більше того таких «окремих» тріодей є набагато більше. Існують навіть типово слов’янські,[7] написані у Болгарії, тріоді, які не є перекладними і не мають грецьких аналогів.[8] Скажу ще більше, така ситуація є також і з іншими нашими літургійними книгами – Октоїх, Минея, Цвітна тріодь – всі вони мають принаймні два окремих цикли, кожен з яких є самодостатній і може бути добрим провідником душі вірного дорогою посту, але складений в практично неможливий до виконання устав, перетворюється в мертву традицію, якої не сприймають серйозно навіть монахи, які мали б жити інтенсивнішим молитовним та постовим життям. Мені, принаймні, є зрозумілим, що перший крок літургійного оновлення періоду Великої чотиридесятниці мав би полягати в тому, щоб визнати Постову тріодь антологіоном і поділити його на дворічний цикл – напр. парних і непарних років, що, до речі, було старою доброю традицією константинопольської церкви. Там існував двотижневий цикл парних і непарних тижнів.[9]

Недовантажені пости

Якщо Великий піст перевантажений богослужіннями і пам’ятями, різноманіттям кіл та традицій, то інші «чотиридесятниці» явно недовантажені. Деякі з них застигли у певному етапі становлення богослужбового благочестя, а деякі із них взагалі не супроводжуються жодними богослужіннями окрім передсвять, які, звичайно, мають і інші свята, не пов’язані із постами.

Різдвяна чотиридесятниця

Оскільки піст перед Різдвом формувався не так довго, як пасхальний, годі очікувати від нього літургійних текстів, подібних до тріодей великого посту. Перші «різдвяні» тексти з’являються на свято Введення в храм пресвятої Богородиці на каноні утрені - «Христос раждається! Славіте!» звучатиме кожного дня наприкінці першої пісні канону. Ці ірмоси, згідно з уставом, присутні у кожній утрені аж до свята Різдва Христового.

Хоч різдвяний піст і називають Пилипівкою, оскільки за уставом він починається від свята апостола Филипа (за сорок днів до свята Різдва Христового), все ж коректніше було б називати його Андріївкою, оскільки, з огляду на літургійну традицію, саме свято Андрія відкриває різдвяну тему у богослужіннях. Стихири вечірні цього свята недвозначно вказують нам на зв’язок із народженням Христа. Подібні стихири і надалі лунатимуть у святкових богослужіннях, таких свят як св. Миколая, св. Даниїла і трьох отроків. Навіть неозброєним оком видимо, що період перед святом св. ап.Андрія було додано штучно, щоб дорівняти кількість днів цього посту до 40, а відтак назвати його зимовою чотиридесятницею.

У цьому пості годі знайти послідовності, подібної до стихир тижнів Великого посту, проте, якщо дуже уважно приглянутись до літургійних текстів цього періоду, деякі основні теми можна виокремити.

Зокрема, від першого (чотирнадцятого) грудня починають святкувати пам’ять пророків і літургійно входити у святкування посту через особливий спів Алилуаріїв на вечірні та утрені. Цим цей піст уподібнюється до Великого посту у якому перший тиждень посту теж присвячений пам’яті пророків. Спів Алилуаріїв у візантійській традиції особливо підкреслює постові богослужіння, тому маркування ними постових періодів є важливим для відчуття постового періоду. Все ж у випадку із різдвяними Алилуаріями треба зауважити, що вони є досить не послідовними. Є дні, коли устав приписує їх спів, але є інші дні, і їх суттєво більше впродовж цього посту, коли богослужіння цього періоду нічим не відрізняються від звичайних днів літургійного року.

Наступним кроком у інтенсивності святкування передсвяття Різдва Христового є дві неділі перед Різдвом — Праотців (Авраама, Ісаака, Якова, пророка Даниїла та трьох отроків) та Отців (всіх хто долучився до історії нашого спасіння від Адамі аж донині). Але ці неділі можна радше порівняти із неділями митаря і фарисея та блудного сина – недільні тексти є, але впродовж тижня немає жодного розвитку недільних тематик.

Тиждень перед Різдвом відповідає Великому тижневі перед святом Воскресіння. У ці дні особливі святкування: стихири, канони все закликає нас остаточно приготуватися до приходу Христа. Повечір’я цього тижня містять особливі канони — тріоді, створені на зразок тріодей Великого Тижня перед святом Воскресіння.

Із вищенаведеного можна побачити, що богослужіння різдвяного посту, хоча й взорувалося у своєму вигляді на богослужбову логіку Великого Посту, все ж з невідомих нам причин було зафіксоване у якійсь формативній фазі – є позначені межі, виокремлений «Великий тиждень», але літургійне наповнення решти днів посту відсутнє. Насправді вдосконалити його можна досить безболісно для літургійного благочестя. Наприклад через щоденний спів «алилуаріїв», просто дотепер це питання навіть не ставилось на обговорення. Чи не вартувало б у цей період використати багатство рукописної традиції? Це питання, які мали б у майбутньому стати темами літургійних конференцій та предметом праці літургійних груп.

Апостольський та Успенський пости

Ще гірше виглядає із двома іншими постами, які богослужбово взагалі ніяк не демарковані. Малесеньким винятком є тріодь перед святом Преображення, але а) хто про це знає і б) яке відношення її до свята Успіння в періоді посту якого цю тріодь співається у поєднанні із службою св.мученика Євсигнія?

Тому ці два періоди є не стільки літургійними, скільки дисциплінарними. Людина, яка б відвідувала богослужіння у ці дні жодним чином не зрозуміла б, що цей літургійний період є якимось чином особливим.

Відсутність маркування особливих періодів літургійного року тягне за собою також і проблеми літургійного благочестя. Інколи необхідність певного типу благочестя виливається у паралітургійні практики. Зокрема, можливо у нашому літургійному благочесті не було б проблеми із наявністю штучно впровадженого паралітургійного травневого Богородичного культу (який порушує логіку якщо не часу великого посту то часу П’ятдесятниці),[10] якщо б період Успенського посту був означений відповідним літургійним богородичним акцентом, а піст для того і існує.

Попередні підсумки

Підсумовуючи можна сказати, що візантійська літургійна традиція, отримана нами у спадщину, потребує ґрунтовного і неупередженого осмислення і оновлення.

-  Богослужбові маркування особливих періодів літургійного року є важливими і корисними для вглиблення у літургійне життя церкви, тому їх тривалість і наповнення мали б бути для вірних не недосяжним ідеалом, який, з огляду на слабкість душі людської, необхідно постійно злагіднювати, а періодами реальної допомоги, «підйомної» для людей у часі їх приготування до найважливіших свят і пов’язаних із ними періодів рухомого, нерухомого, богородичного і святих.

-  Хоч спів «алилуаріїв» лише побіжно є ознакою постового часу (бо є лише свідченням давнішої традиції - допрокіменної), все ж він є добрим «маркером» постового періоду і міг би поширитись на будні дні усіх постів.

-  Дослідження рукописної традиції може відкрити цілі пласти «забутої» візантійської традиції, які можна було б використати для заповнення відсутніх у постових періодах літургійних текстів.

-  Октоїх (як один із антологіонів візантійської піснетворчості) містить як мінімум два цикли – покаянний і заступницький – а якщо брати до уваги повечір’я, то й богородичних, яким, відповідно до оновленого уставу, можна було б надавати перевагу у важливі періоди літургійного року наприклад  - богородичні канони співати на утренях в успенський піст, покаянні у апостольський ітд.

-  Важливим є вкінці визначити що мається на увазі під Великою чотиридесятницею, а також статуси субот та неділь із їх богослужіннями.

-  Надзвичайно важливим є звернути увагу на синергію біблійних та поетичних текстів у літургії, що потягне за собою зміну назв неділь посту і, скасування порожніх тижнів Митаря і фарисея та Блудного сина

-  І вкінці, минейні свята необхідно залишити минеї, тим більше, що устав і так приписує святкувати їх у визначені дні року.

Джерело: https://nykodym.blogspot.com/2020/03/fast-4x4.html 

[1] ‘Сучасна «візантійська» літургія отже є текстом нової константинопольської рецензії 11-го століття, яку звершують відповідно до рубрик встановлених на горі Афон у 14-му столітті у особливій редакції, створеній критським гуманістом за наказом папи римського’. S.Parenti, The Eucharistic Liturgy in the East: The Various Orders of Celebration // Anscar J. Chupungco (Hg.), Handbook for Liturgical Studies: The Eucharist, 73.

[2] Щодо історії виникнення постів див. Мансветов И. Д. О постах Православной восточной Церкви. Москва, 1886. [Отдельный оттиск из журнала «Прибавления к изданию творений Святых отцов в русском переводе» за ч. 33, кн. 1]. K. Holl, Die Entstehung der vier Fastenzeiten in der griechischen Kirche // K. Holl, Gesammelte Aufsätze zur Kirchengeschichte. Bd. II: Der Osten, Tübingen 1928, 155-203.

[3] Про богослужіння великого посту у візантійській традиції див. Карабинов И. А. Постная Триодь: исторический обзор ее плана, состава, редакций и славянских переводов. Санкт-Петербург, 1910; Карабинов И. А. К истории исправления Постной Триоди при патриархе Никоне // Христианское чтение. Санкт-Петербург, 1911. № 5–6. С. 627–643. Новіші дослідження див. Gabriel Bertoniere, The Sundays of Lent in the Tridion: The Sundays without a commemoration, Rome 1997; M. A. Momina, N. Trunte (Hrsg.).Triodion und Pentekostarion nach slavischen Handschriften des 11.—14. Jahrhunderts. Teil I: Vorfastenzeit. Mit einer Einführung zur Geschichte des slavischen Triodions von M. A. Momina, Paderborn-München-Wien-Zürich, 2004; Poliakova, Svetlana, Sin 319 and Voskr 27 and the Triodion Cycle in the Liturgical Praxis in Russia During the Studite Period, Universidade NOVA de Lisboa (Portugal), ProQuest Dissertations Publishing, 2009.

[4] О. Шмеман, Великий піст, Львів 2009; А. А. Дмитриевский, Триодь Постная — училище благочестия: О покаянии и молитве // Труды Киевской Духовной Академии. Киев 1905, 428–444.

[5] D. Galadza, A Note on Hagiopolite Epistle Reading in Three Greek Manuscripts from the Sinai “New Finds” // 149-162.

[6] Те саме стосується і інших піснетворчих збірників таких як Октоїх і Минея чи навіть збірників із сталими частинами богослужіння, таких як Часослов. Вони теж часто містять по кілька богослужбових циклів на один і той же день, які «історично склалися» в єдине богослужіння.

[7] Момина, М. А. Вопросы классификации славянской Триоди // ТОДРЛ. 38(1983), 25-38.

[8] J. Zaimov, The Kičevo Triodium (Cod. Sofia. BAN. N 38): Also Known as the Bitola Triodium an Old Bulgarian Manuscript from the XI-XII Century: Text in Transl. Nijmegen, 1984; Г. Попов, Триодни произведения на Константин Преславски. София, 1985.

[9] Див. O. Strunk, The Byzantine Office at Hagia Sophia // DOP 9–10 (1956), 175-202.

[10] Див. R. Taft, Die Liturgie im Leben der Kirche // ContaCor 1 (2001), 38-39.