Страсна Субота

Велика Субота

«Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував»  (Тропар)

       Роздумаймо сьогодні, як «Господь наш обійшов усі місця в аду»[1] та «розбив мосяжні брами»[2]. Саме в цей день, тіло Ісуса лежало у гробі, а душа Його зійшла в ад («місце» померлих)[3], де перебували душі праведних, до приходу Христа Спасителя. Дії Ісуса були спрямовані на підняття людини, піднесення її гідності до богоспілкування, яке можливе лише через Нього, через Його прихід. «Смерть як завершення замикання людини в собі і як припинення будь-яких зв’язків з Богом»[4]. Христос через жертву та смерть сходить до людини, у «земне»,  до «глибин підземних», щоб наповнити Собою «все». Він піднімає із гріховного сну Адама та уводить його до раю.

       У день Великої суботи на богослуженнях ми споминаємо поховання Господа, упокоєння у Гробі, зішестя в ад та воскресіння. Дуже важливо розуміти цю послідовність, щоб «усвідомити своє буття, буття інших людей»[5], заново обновитися через духовне пережиття. Вальтер Каспер пише, що воскресіння можна порівняти із висловом «бути пробудженим»[6], пробудженим від сну Христом, Богом, який оживляє мертвих. Його могутність стоїть вище буття та небуття. Для Нього можливе все. Тому, як пише Кунцлер, лише Бог може звільнити людину від смертельного розриву зв’язку людини з Богом[7]. Той «розрив» призводить до відчуження від Творця: особа боїться «бачити Боже лице». Лише Христове втручання відновлює ту «літургію», спільну справу, де відбувається живе спілкування людини з Богом. Саме переосмислення цього дня як того, коли Бог втручається та забирає окови гріха, страх і смерть, осяює наше серце своїм приходом.

       У час пандемії це досить просто уявити, усвідомити той вимір гріха та його очищення. У 17 розділі Луки ми читаємо розповідь про Христа та десятьох прокажених. Ті особи не могли перебувати із іншими, щоб не заразити, вони були самотні. І коли Ісус проходив повз, вони кричали, немов через прірву: «Ісусе, Наставнику, змилуйся над нами!» (Лк 17:13). Ісус змилосердився, та сказав вертатись їм назад до священників, щоб ті їх оглянули.  Вони пішли та очистились, але лише один і десяти побачив, що видужав і повернувся, щоб дякувати. Григорій Палама порівнює тих десятьох зі всім людством. Власне, Христос очищує від тої «прокази» всіх, але нам потрібно «побачити», як той самарянин, у особі Ісуса - Спасителя. Коли же інші звертались до Христа «Наставнику», ( з грец. ἐπιστάτα – той який дивиться. Це звернення було типовим для тих хто просить), то це не було свідоме звернення до Ісуса. Натомість Христос відповів, щоб ті пішли одразу до священників, що ще раз підкреслює не послух, а радше несвідомість дій. Уривок показує, що вони «не бачать» навпроти чужинця, який «побачив». Опісля побаченого він одразу зрадів, побачивши, усвідомивши Божу спасительну дію напроти нього. Цей момент повернення та подяки може асоціюватись з нашою літургійною дійсністю, коли ми приходимо Храму «славлячи великим голосом Бога» (Лк 17:15). Прокажені мали знаходитись подалі від людей, то були найбільш відкинуті від спільноти особи, саме тут яскраво видно, що Христос як і в аді, сходить у найдальші глибини, щоб зцілити людську природу від смерті, від тої рани, яку людина завдала собі. Людина через Боже втручання покидає ту темряву, ту смертну тінь та повертається до спілкування, до життя.

       «Прийдіть, люди, заспіваймо, і поклонімось Христові, прославляючи його з мертвих воскресіння, бо він Бог наш, що визволив світ від спокуси ворожої» (стих на вечірні у Велику Суботу) 

Джерела: 

[1] Доржинський Діонісій. Празники церковного року. Львів 2013, 157.

[2] Доржинський Діонісій. Празники церковного року, 157.

[3] Синод Української Греко-Католицької Церкви. Катехизм Української Греко-Католицької Церкви: «Христос – наша Пасха». Львів Свічадо 2012, 84.

[4] Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів 2001,  72.

[5] Кунцлер М. Літургія Церкви, 34.

[6] Вальтер Каспер. Ісус Христос. Київ 2008, 161.

[7] Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів 2001,  68.