Великий піст. Приготування до посту
1.Бажання (Неділя Закхея)
Задовго до початку Посту Церква звіщає нам про нього і кличе розпочати приготування. До кожної з важливих подій церковного річного кола, до основних свят, Посту, Церква готує нас — передсвяттями або підготовчими тижнями: це характерна особливість православної літургійної традиції. Чому? Тому що Церква має глибоке психологічне прозріння людської природи. Знаючи недостатню зосередженість і жахливу "світськість" нашого життя, Церква відає і нашу нездібність швидко змінитися, перейти від одного духовного переживання до іншого. Тому задовго до початку справжнього подвигу Посту Церква звертає увагу на його важливість і закликає до розмислення про його значення. До початку реального подвигу Посту нам пояснюється його значення. Приготування триває впродовж п'ятьох тижнів, що передують Постові, і кожне з недільних євангельських читань присвячене одній із головних умов покаяння.
Перше провіщення Посту чуємо ми в недільному Євангелії про Закхея (Лк. 19:1-10). Це історія чоловіка, що був надто малого зросту, аби побачити Ісуса, але таке велике мав він бажання побачити Його, що заліз заради цього на дерево. Ісус відповів на його бажання і зайшов у дім чоловіка. Така перша тема, що говорить про бажання. Людина йде за своїм бажанням. Можна навіть ствердити, що людина сама є бажанням, і ця головна психологічна правда про людську природу визнається в Євангелії: "Де скарб ваш, — мовить Христос, — там буде й серце ваше!" (Лк. 12:34). Сильне бажання перемагає природну обмеженість людини. Коли вона пристрасно чого-небудь хоче, то звершує таке, на що "нормально" вона нездатна. Будучи "малий на зріст", Закхей сам себе перевищив. Тому питання лише в тому, чи вірне бажання людини, спрямоване воно до доброї мети, чи, за словами екзистенціаліста атеїста Жана Поля Сартра, людина — "даремна пристрасть".
Бажання Закхея — вірне, добре, він хоче побачити Христа, наблизитися до Нього. У Закхеї ми знаходимо перший символ розкаяння, адже покаяння починається з того, що людина знову усвідомлює глибину будь-якого бажання: спрага, бажання Бога, Його справедливості, бажання справжнього життя. Закхей — "малий", нікчемний, грішний і обмежений; і ось його бажання перевершує і перемагає все це. Він зусиллям привертає увагу Христа, приводить Його у свій дім.
Оце і є перший заклик Церкви: ми повинні бажати того справжнього, закладеного в самій глибині нашої душі, визнати спрагу Абсолютного, що присутнє в нас, усвідомлюємо ми це чи ні, і воно, коли ми відвертаємось і відриваємо своє бажання від Нього, перетворює нас і справді в "даремну пристрасть". Та якщо достеменно глибоко, достатньо сильно бажаємо, Христос нам відповість.
2. Смиренність (Неділя митаря і фарисея)
Наступна неділя має назву: Неділя митаря і фарисея. Напередодні цього дня, в суботу на вечірні вперше відкривається Тріодь Постова, книга богослужінь Великого Посту, і до звичайних недільних стихир і канонів додаються стихири і канони Неділі митаря і фарисея. Вони присвячені головним чином смиренню, що доконечно потрібне для правдивого покаяння.
В євангельській притчі (Лк. 18:10-14) показано людину, цілком задоволену собою, яка гадає, що вона виконує "весь закон", всі вимоги релігії. Цей чоловік самовпевнений і пишається собою. Хоча насправді він викривлює і не розуміє сенсу вимог релігії. Він дозирає в них лише виконання зовнішніх обрядів і оцінює своє благочестя залежно від суми грошей, які він жертвує на храм. Митар, навпаки, принижує себе, і його смиренність виправдовує його перед Богом. Якщо ж існує насправді моральна якість, на котру нині зовсім не зважають і навіть заперечують, то це саме смиренність. Культура, цивілізація, в середовищі, якої ми постійно перебуваємо, пробуджує в нас почуття гордості, зарозумілості, самовиправдання. Вона побудована на тому, що мовляв людина здатна досягти всього самотужки, і навіть вбачає у Богові Того, хто винагороджує, якби платить людині за її досягнення і добрі справи. Смиренність, покора — як властивість особиста чи спільна, етнічна чи національна — числиться ознакою слабкості, не гідної справжньої людини. Та навіть у церквах наших хіба не видно того ж фарисейського духу? Хіба не хочеться нам, щоб усяка наша пожертва, всяка "добра справа", все, що ми робимо "для Церкви", було визнано, поціновано, стало відомим?
То що ж таке смиренність? Відповідь на це запитання може видатися парадоксом, оскільки заснована на дивному твердженні: Господь Сам смиренний! Проте кожен, хто знає Бога, хто споглядає Його у Його творінні і в Його спасенних діяннях, розуміє, що смиренність — воістину божественна властивість, сама суть і сяйво тієї Слави, що нею, як співаємо за Божественною літургією, сповнені небо і земля. В нашому людському розумінні ми схильні протиставляти славу і смиренність, вбачати в останньому якийсь гандж, недолік чи слабкість. За людськими поняттями лише наше невігластво чи брак знань можуть викликати в людині почуття покори. Сучасній людині, вихованій на суспільній гласності, самовпевненості, нескінченному самозвеличанні, майже неможливо пояснити і втлумачити, що в дійсності правдиво досконале, істинне, прекрасне і хороше є водночас природно смиренне, оскільки завдяки своїй довершеності воно не потребує публічності, зовнішньої слави, якоїсь пропаганди. Бог смиренний тому, що Він досконалий; Його покора і є Його славою і джерелом усього достеменно прекрасного, високого, джерелом добра і досконалості, і кожен, хто наближується до Бога і впізнає Його, відразу прилучається до божественної покори і її краси. Саме через свою покору Діва Марія, Мати Божа, стала радістю цілого світу, найвищим об'явленням краси на землі; те ж можна сказати і про всіх святих і про кожну людину в рідкісні хвилини її спіткання з Богом.
Як стати смиренним? Для християнина — відповідь проста: споглядати Христа, Втілену Божественну Смиренність, Того, що в Ньому Бог явив раз і назавжди всю славу Свою у покорі і всю покору Свою у славі. Христос сказав у ніч Своєї найвищої покори: "Тепер ось прославився Син Людський, і в Ньому прославився Бог" (Ів. 13:31). Смиренню навчаєшся, споглядаючи Христа, Котрий сказав: "Навчіться від мене, бо Я тихий і серцем покірливий" (Мт. 11:29). Врешті-решт смиренню вчишся, розмірюючи і порівнюючи кожне своє слово, кожен вчинок, все своє життя з Христом. Тому що без Нього справжня смиренність неможлива, тоді як у фарисея навіть віра стає гордістю; в своєму фарисейському шанолюбстві він вихваляється власне людськими, зовнішніми досягненнями.
Приготування до Посту розпочинається прощенням, молитвою про отримання смиренності, оскільки смиренність — це початок правдивого покаяння. Смиренність — насамперед і найбільше є відновленням, поверненням до істинного стану речей, до вірних понять. Покаяння отримує поживу від покори, і покоpa, висока божественна смиренність — це його плід і вершина. "Тікаймо від фарисейської зарозумілості (пишномовного багатослів'я) — говориться в кондаку цього дня, — і навчімося митаревої величі слів смиренних...". Ми біля дверей покаяння, і в найурочистішу мить недільної Всеношної, після того як проголошено Воскресіння і явління Христа, "Воскресіння Христове бачивши", вперше співаються тропарі, що будуть супроводжувати нас протягом усього Великого посту:
Покаяння відчини мені двері, Життєдавче, зранку бо лине дух мій до храму святого Твого, храм бо мій тілесний весь осквернений, але, як Щедрий, очисти благоутробною Твоєю милістю.
На стежки спасіння настав мене, Богородице,бо плотськими гріхами осквернив душу мою і в лінощах все життя моє прожив, але Твоїми молитвами очисти мене від всякої скверни...
Множество заподіяних мною гріхів лютих згадуючи, окаянний, жахаюся страшного дня судного, але, сподіваючись на милість милосердя Твого, як Давид, взиваю до Тебе помилуй мене, Боже, з великої Твоєї милости.
3. Повернення до Отчого дому (Неділя блудного сина)
У третю неділю, що готує нас до Великого Посту, ми слухаємо читання притчі про блудного сина (Лк. 15:11-32). У притчі і стихирах цього дня йдеться про покаяння людини, що повертається із самочинного вигнання. Нам оповідають про блудного (морально заблукалого) чоловіка, що пішов у "далеку країну" і там розтратив усе що мав. Далека країна! Це єдине визначення стану людини, яке маємо сприйняти і осягнути, коли наближаємося до Бога. Людина, котра цього ніколи на зазнала, бодай малою мірою, котра ніколи не відчула себе вигнаною від Бога, від справжнього життя, не збагне, в чому правда християнської віри. Людині, яка почувається вповні "удома" в цьому світі і жодного разу не пережила нестерпної туги за іншою Правдою, годі зрозуміти, що таке розкаяння.
Каяття нерідко перемінюється в тривіяльне, байдуже об'єктивне перечислення гріхів, як визнання своєї вини перед законним звинувачувальним актом. Сповідь і розрішення гріхів розглядаються як щось юридично законне. Однак не береться до уваги те істотне, без чого ні сповідь, ні розрішення гріхів не мають правдивого значення і сили. Це "щось" саме і є почуття віддалення від Бога, від радості спілкування з ним, від істинного життя, створеного і даного нам Богом. Ясна річ, не тяжко зізнатись на сповіді, що не дотримувався постів, проминав ранкові і вечірні молитви, гнівався. Та зовсім інше — раптом усвідомити, що я заплямував і розгубив свою духовну красу, що забрів далеко від свого правдивого життя, і щось найкоштовніше, чисте і прекрасне остаточно зламано в самій моїй життєвій сутності. І, попри все, тільки таке усвідомлення і є справжнім покаянням і разом з тим палким бажанням повернутися назад, знову віднайти загублений "дім". Я отримав від Бога багаті дари: передусім — життя і можливість втішатися ним, наповнювати його значенням, любов'ю, знанням; а згодом — у Хрещенні — Нове Життя Самого Христа, дар Святого Духа, мир і радість Царства Небесного. Я отримав знання Бога і в ньому — знання всього сущого, силу і можливість стати одним із синів Божих. І все це я розгубив і продовжую далі губити не тільки у всіляких гріхах і заблудах, але й у найбільшому з-поміж усіх гріхів — втраті моєї любові до Бога, віддавши перевагу "країні далекій" перед найкращим домом Отця.
Та ось тут якраз Церква нагадує мені про те, що я покинув і загубив. І вслухаючись у її голос, я пригадую. "Від Отчої слави Твоєї віддалився я безумно, — співається у кондаку цього дня, — в безчесті розтративши багатство, яке Ти передав мені. Тому голосом блудного сина взиваю до тебе: згрішив я перед Тобою, Отче Щедрий, прийми мене в покаянні і зроби мене одним із найманців Твоїх".
І коли я отак все пригадую, я знаходжу в собі і бажання, і силу для вороття: "...я повернуся до Щедрого Отця, зі сльозами волаючи: прийми мене, як одного із найманців Твоїх...".
Потрібно звернути увагу і пригадати тепер одну з літургічних особливостей цієї Неділі блудного сина. На ранній, після радісних і урочистих псалмів полієлея ми співаємо сповнений туги псалом 136:
Над ріками Вавілонськими — там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона!.. Як же зможемо заспівати Господню пісню в землі чужинця? Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, — хай забуде за мене правиця моя (моя права рука зі всією її вправністю і хитрістю). Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам'ятати, якщо не поставлю Єрусалима над радість найвищу свою!..
Це псалом вигнання. Його співали євреї у вавилонському полоні, згадуючи своє святе місто Єрусалим. Він став назавжди піснею людини, котра усвідомлює себе вигнаною від Бога, і усвідомлюючи це, стає знову людиною, котра ніколи не може досягти повного задоволення в цьому занепалому світі, адже за своєю природою і покликанням завжди шукає, як прочанин, Досконалості. Цей псалом співають ще двічі, в останні дві неділі перед Великим Постом. Він відкриває нам значення Посту як прощі, покаяння — повернення у дім Отця.
4. Страшний Суд (Неділя м'ясопусна)
Наступна неділя зветься м'ясопусна, оскільки протягом тижня після неї Церква приписує частковий піст, утримання від м'яса. Цей припис належить розглядати, беручи до уваги все сказане вище про значення приготування. Церква тепер вже завершує приготування до того подвигу, що його вона очікує від нас. Вона поступово вводить нас в початок цього подвигу, знаючи нашу нестійкість, передбачаючи нашу духовну слабкість.
Напередодні цього дня, у Суботу м'ясопусну, Церква творить загальне поминання усопших (померлих, навіки заснулих) з надією воскресіння і життя вічного. Це, безперечно, винятково важливий день церковної молитви за тих вірних Церкви, що відійшли. Щоб зрозуміти значення і зв'язок Посту й молитви за померлих, потрібно найперше пригадати, що християнство є релігією любові. Христос передав Своїм апостолам учення не про особисте, індивідуальне спасіння, але дав їм нову заповідь — "любіть один одного". І додав: "По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою". Отже, любов є підвалиною, самим життям Церкви, котра, за словом Ігнатія Антиохійського, є "союзом віри й любові", гріх же, навпаки, завжди є відсутністю любові, розділенням, роз'єднаністю, війною всіх проти всіх.
Нове життя, дане Христом і передане нам Церквою, — це передусім життя примирення, злучення воєдино розсіяних, відновлення любові, зруйнованої гріхом. Та чи під силу нам хоча б покласти початок поверненню до Бога, примиренню з Ним, якщо ми не навернемося до єдиної нової заповіді любові? В молитві за померлих Церква насамперед висловлює свою любов. Ми просимо Бога пам'ятати тих, кого поминаємо (згадуємо), а ми їх пам'ятаємо, бо любимо їх. Молячись за них, ми зустрічаємося з ними у Христі, Котрий — сама Любов і Котрий переміг смерть, цей найвищий ступень роз'єднання, розлуки. У Христі зникає різниця між живими і померлими, бо в Ньому усі живі. Він Сам є Життя, і це "Життя є світло людей" (Ів. 1:4). Люблячи Христа, ми любимо всіх, хто в Ньому; люблячи тих, хто в Ньому, ми любимо Христа; це - закон Церкви і прозоре пояснення її молитв за померлих. Дякуючи нашій любові до Христа і вони живі "у Христі"; отож помиляються, і гірко помиляються ті західні християни, котрі або тлумачать молитви за померлих як законні "заслуги" або "нагороди", або взагалі відкидають їх, вважаючи даремними. Заупокійна служба у М'ясопусну суботу (Парастас) слугує за взірець для усіх інших служб поминань померлих і твориться також у другу, третю і четверту суботи Великого Посту.
Тема М'ясопусної неділі — знов-таки любов. Євангельське читання цього дня присвячене притчі Спасителя про Страшний Суд (Мт. 23:31-46). За яким законом буде Христос нас судити, коли настане цей день? Притча відповідає: за законом Любові, не лише з гуманітарної турботи про абстрактну справедливість щодо анонімних "бідних", але й конкретної, особистої любові до людини, будь-якої, котра з волі Божої зустрінеться на нашому життєвому шляху. Це розрізнення дуже важливе, бо нині християни дедалі частіше схильні ототожнювати християнську любов з політичною, економічною і соціальною турботою про людей; інакше кажучи, вони підмінюють піклування про конкретну людину турботою про анонімних осіб, що належать, приміром, до такого-то класу, націй і т. ін. Ми не кажемо, що подібна турбота не потрібна. Зрозуміло, що християни, які беруть на себе відповідальність громадянську чи професійну, повинні турбуватися, в міру своїх можливостей і розуміння, про соціальне, громадянське життя, робити його більш справедливим, рівноправним і в основі людяним. Безперечно, всі ці уявлення мають християнське коріння і, вірогідно, спонукані християнством. Проте християнська любов як така — це все ж інше, і цю відмінність слід розуміти й обстоювати, якщо Церква мусить виконувати свою особливу, невід'ємну місію і не перемінюватися на якесь суспільне агентство, що ним вона ніколи не стане.
Християнська любов — це "неможлива можливість" розгледіти Христа в іншій людині, хто б то не був; в людині, котру Бог за своїм вічним і незбагненним промислом вирішив ввести в моє життя, бодай на кілька миттєвостей, не лише як привід для "доброго діла" або філантропічної вправи, але як початок вічного спілкування з Самим Богом. Насправді любов якраз і є тією таємничою силою, яка крізь все зовнішнє, випадкове в іншій людині — її вигляд, соціальне становище, етнічне походження, інтелектуальні здібності — досягає душі, єдиного особистого кореня людської істоти, частини Бога у ній. Бог любить кожну людину, оскільки Він один знає неоціненний і абсолютний скарб, душу, людську особистість, яку Він дарував кожній людині. Таким чином, християнська любов стає участю у цьому божественному віданні і даром божественної любові. Любов не буває безособовою, оскільки вона є якраз чудесним одкровенням особистості в окремій людині, особистого і єдиного посеред спільного, звичайного. Це одкровення того, що в ній гідне любові, що дане їй Богом.
В цьому сенсі християнська любов подеколи — протилежна суспільній діяльності, що з нею нерідко в наш час самі християни її ототожнюють. Для суспільного діяча об'єкт його любові не особа, а назагал людина, абстрагована одиниця, взята з не менш абстрагованого людства. Тоді як християнин любить людину, знаходячи в ній особистість. Там особа сприймається як людина, а тут — людина розглядається саме як особистість. Суспільного діяча не цікавить особа, він зазвичай жертвує нею заради "суспільного блага". Може видатися, і не без підстави, що християнство вельми скептично ставиться до безособового "людства", однак воно зраджує себе і чинить смертельний гріх кожного разу, коли нехтує піклуванням про окрему особистість і позбавляє її любові. Бачення суспільного активіста завжди футуристичне; він діє в ім'я справедливості, порядку, досягнення щасливого майбутнього.
Християнство мало переймається картинами майбутнього, але всю силу свою спрямовує на теперішню мить, коли потрібно виявити любов. Обидва ці підходи не заперечують один одного, але їх не можна змішувати. Безсумнівно, християни є відповідальні за земне життя, і вони не можуть зректися цього. Діяльність суспільного активіста належить всеціло земному життю. Але мета християнської любові — поза межами земного існування. Вона сама собою — промінь, що виходить з Царства Божого; вона проникає і пересягає всі обмеження й умовності земного світу, адже її рушійна сила, як і мета, і завершення — в Богові. І ми відаємо, що єдина справжня, преображаюча перемога у цьому світі, котрий "у злі лежить", це перемога любові. Правдива і вірна місія Церкви — нагадати людині про цю особисту любов і про покликання наповнювати грішний світ любов'ю.
Притча про Страшний Суд мовить про християнську любов. Не кожен з нас покликаний працювати для людства, але кожен отримав дар і благодать любові Христової. Ми знаємо, що всі люди потребують цієї особистої любові, визнання їхньої власно єдиної неповторної душі, в якій все творіння Боже відображається неповторно унікально. Нам також відомо, що у світі є хворі, голодні, яким було відмовлено в такій особистій любові. І врешті-решт ми знаємо, що яким би вузьким та обмеженим не було наше власне існування, на кожного з нас покладено відповідальність за якусь крихітну часточку Царства Небесного, саме завдяки тому, що ми маємо цей дар любові Христової. Таким чином, ми будемо судимі за те, чи взяли ми на себе цю відповідальність, виявили милосердну таку любов чи відмовили в ній. Бо "що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені ви вчинили" (Мт. 25:40).
5. Прощення (Неділя сиропусна)
Тепер всього кілька днів лишилося до початку Посту. Уже на Сирному тижні, що завершується Прощенною неділею, два дні, середа і п'ятниця, стоять немов би окремо, вони вже цілком "великопісні": у ці два дні не належить здійснювати Божественну літургію і весь чин богослужінь має особливості, що стосуються Посту. У середу на вечірні співається стихира, привітання Посту:
Настала весна Посту! Світло покаяння; очистимося, браття, від усякого зла, виспівуючи Світлодавцю (Світла Подателю): Слава Тобі, Єдиний Чоловіколюбче!
Субота Сирного тижня присвячена пам'яті усіх "мужів і жон, що подвигом посту просвітилися (спаслися)": святі, що їх приклад ми маємо наслідувати, навчають нас нелегкого шляху, нелегкого мистецтва посту і покаяння. Ми не самотні, розпочинаючи подвиг Посту: "Воздаймо хвалу соборові Святих Отців! Антонія Великого, Євфимія Великого і всіх побратимів їхніх, що проходять життєвим шляхом своїм, неначе у райськім блаженстві...".
Ми маємо помічників і взірців: шануємо ваш приклад, Святі Отці! Ви навчили нас правдивої путі, благословенні ви, що працювали для Христа...
Нарешті настає останній день, що його зазвичай називають Прощенною неділею, однак ми не повинні забувати його другу літургійну назву: Вигнання Адама із раю. Ця назва властиво підводить підсумок всьому приготуванню до Посту. Тепер ми знаємо, що людина була створена для життя в раю, для того, щоб пізнати Бога і спілкуватися з Ним. Гріх позбавив її цього блаженного життя, і існування людини на землі зробилось вигнанням. Христос, Спаситель світу, відчиняє двері раю кожному, хто йде за Ним, і Церква, показуючи нам красу Його Царства, перетворює наше життя у прощу до небесної вітчизни. Отже на початку Посту ми уподоблюємося до Адама.
Вигнаний був Адам з раю через споживу заборонену, тому й ридав, сидячи навпроти нього, стогнав жалібним голосом і промовляв... О, як постраждав я, окаянний: єдину заповідь владики порушив і позбувся всіх благ. Раю найсвятіший, що ради мене насаджений був і через Єву зачинений, моли Творця свого і мого Сотворителя, щоб сподобитися мені втішатись квітами твоїми, бо ж і Спаситель говорив: не хочу, щоб створіння Моє загинуло, але хочу, щоб воно спаслося і до пізнання істини дійшло, бо хто приходить до Мене, Я не вижену геть.
Піст визволяє нас від уярмлення гріхом, від полону цього світу. Однак в євангельському читанні останньої неділі йдеться про умови цього визволення (Мт. 6:14-21). Перша умова — піст: відмовитися від вимог і примх нашої зіпсутої природи як чогось нормального; зробити зусилля для вивільнення духу від диктату плоті, матерії. Для того, щоб піст наш був правдивим, достеменним, він не повинен бути показним, лицемірним. Відтак мусимо пам'ятати: "щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в тайні" (Мт. 6:18). Друга умова посту — прощення; "Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець" (Мт. 6:15). Перемога гріха, головна ознака його панування у світі — це сварки, незгоди, відчуження, ненависть. Тому перший пролом у фортеці гріха — це прощення: повернення до єдності, згоди і любові. Променисте всепрощення Самого Бога просіяє між мною і моїм ворогом, коли я йому пробачу. Простити — це значить відкинути всі порахунки і розрахунки, віддавши їх Христові. Прощення — дійсне вторгнення Царства Небесного в грішний і спокривлений світ.
Піст по-справжньому починається з вечірні цієї неділі. І цю незвичайну за своїм глибоким змістом і винятково прекрасну вечірню не служать у багатьох наших церквах! Однак ніщо краще за цю вечірню не показує нам "настрою" Великого Посту у Православній Церкві, не вводить нас у нього, ніде ліпше не чутний її глибокий заклик до людини.
Служба починається як урочиста вечірня; священнослужителі в світлих облаченнях. Стихира на "Господи, воззвах" (що йде після "Господи, воззвах") сповіщає про настання Посту, а за ним — наближення Великодня!
Радісно почнімо час Посту! Настановивши себе на подвиги духовні, очистьмо душу, очистьмо тіло, стримуймося як у їжі, і від усяких пристрастей, задовольняймо дух добрими ділами, примножуючи їх з любов'ю, щоб сподобитися нам усім бачити всечесні Страсті Христові і Святу Пасху в духовній радості.
Далі, за чином, іде вхід і спів "Світе Тихий". Після чого священик, що править службу, стає на "горнє місце", за престолом, і проголошує вечірній Прокимен, що завжди сповіщає кінець одного і початок іншого дня. За цією вечірнею "великий прокимен" проголошує початок Посту:
Не відверни лиця Твого від раба Твого, бо я сумую, скоро почуй мене. Поглянь на душу мою і спаси її (Пс. 68:18-19).
Вслухайтесь в незвичайну мелодію цього вірша, цього волання душі, що зненацька наповнює церкву: "...яко скорблю" — і ви збагнете вихідний пункт Посту: таємничу суміш розлуки і надії, пітьми і світла. Все приготування тепер завершене. Я стою перед Богом, перед славою і красою Його Царства. І я свідомий своєї приналежності до цього Царства, розумію, що у мене немає іншого дому, іншої радості, іншої мети; і я усвідомлюю також, що мене вигнано з цього Царства у пітьму і смуток гріха, "... я скорблю"! Врешті-решт я усвідомлюю, що-тільки Бог може зарадити моїй скорботі, тільки Він може визбавити і спасти мою душу. Покаяння — це передусім і найбільше — відчайдушне благання цього Божественного порятунку.
Прокімен повторюється п'ять разів. І ось Піст уже настав! Світлі облачення замінені темними, пісними, гасять яскраве освітлення. Коли священик чи диякон починають вечірню єктенію, хор відповідає йому постовим співом. Вперше читаться великопісна молитва Єфрема Сиріна з доземними поклонами. В кінці служби молільники підходять спершу до священика, прохаючи прощення, а потім просять прощення одне в одного. Але в часи, коли відбувається цей чин прощення, і через те, що Піст починається саме цим актом любові, єднання і братерства, хор співає великодні піснеспіви. Перед нами простирається сорокаденний шлях через пустелю Посту, та в кінці його вже промениться світло Великодня, світло Царства Христового.